Світлана Талан

– Зачекай, – стишеним голосом промовила дівчина. – Нічо

Кажуть, що на кожне покоління обов’язково випадають якісь випробування.

Мамо, матінко, рідненька моя матусенько! Моя люба, найщиріша, найкраща! Я хочу знайти для тебе найгарніші слова, які є у нашій мові, щоб сказати їх тобі. Я знаходжу їх: люба, мила, лагідна, кохана. Повторюю ці слова без упину, але ти вже їх не чуєш. Чому цінність людини в повному обсязі розумієш, лише втративши її? Чому тоді, коли ти, моя дорогенька матусю, була поруч, коли я бачила тебе, чула твій голос, коли дивилася у твої сумні очі, то так мало говорила про те, як я тебе люблю? Чому забувала про добрі слова?

Що таке життя? Це відлік часу у Всесвіті, відрізок між народженням та смертю. Коли народжується нове життя, смерть уже починає свій жахливий відлік. Немає життя — немає смерті. І навпаки: немає смерті — немає життя. Вони злились воєдино, як добре вино з водою — не відокремиш. Той, хто народжує, помирає, народивши іншого смертного. Десь я читала, що смерть — це не просто лінія, що підбиває підсумки життя, свого роду міра, а й засіб закінчити те, що не встигло життя. Люди йдуть по відрізку, який називається життям, гаючи дорогоцінний час, забуваючи говорити теплі слова, сваряться, байдикують, їдять та сплять, не задумуючись над тим, що за всіма спостерігає смерть. Вона намагається розставити свої сіті, щоб в якийсь час заманити туди людину. Вона наближається впритул до тих, хто перестає цінувати кожну мить життя. Люди не хочуть думати про смерть, хоча вона стоїть на кожному шляху їхнього життя.

ніколи, зараз хочеться вірити, що працює закон фізики, і фізична форма тіл не зникає, а переходить в іншу, що енергія не може зникнути. Вона зберігається і з’являється до нас в іншому вигляді. Енергія нашої свідомості — це душа, яка продовжуватиме існувати в іншій формі. Вона може вселитися в нове тіло. Поруч із фізичним тілом існує енергія мозку, яка після смерті не може нікуди зникнути. Має повторитися природний цикл, як явище дощу: хмаринка — краплі — дощ — краплі — хмаринка. Людина перестає існувати, але від неї йде якийсь невидимий сигнал, що переміщується у просторі, потім ловиться невідомою нам антеною в іншому місці, щоб увійти в новий світ, у нове життя. До того ж я ніяк не могла змиритися з тим, що моя матуся зникла раз і назавжди. Вона залишиться в пам’яті своїх дітей — це й так зрозуміло. Але уявити, що її руки вже ніколи не торкнуться мого волосся — неможливо. Вони були, є і будуть. Не знаю тільки, в якій формі, видимі чи невидимі для людського ока, але вони існують.

Чи справді все так, чи я видаю бажане за дійсне? Люди не хочуть помирати так, щоб щезнути назавжди, мріють зустрітися з тими, кого кохали. Є іскра надії на життя після смерті, бо в людині природою закладено пережити смерть тіла.

Смерть — особлива міра життя. Так що таке смерть — це кінець чи початок?

Привіт! – весело сказала Даша, шукаючи свої капці.

Він не обернувся, не відпові

— Тату, навіщо ви поклали подушку в ноги, а камінь під голову?

— Коли голова дурна та все забуває, — пояснив він, — доводиться бідним ніженькам вдвічі більше тупати. Тож нехай ноги відпочинуть, а голова помучиться, щоб надалі краще думала і нічого не забувала.

Навколо людей, як у мурашнику, все гуде, шумить навколо, а я крізь гамір чую такий тужний голос Ніни.

— В одного єврея було багато дітей, тож коли не стало чого їсти, дружина посилає його до пана взяти грошей у борг, — почав Гордій, витерши губи полотняним рушником. — Пан подумав і каже: «Дам я тобі грошей, навіть повертати борг не потрібно буде, якщо за рік навчиш мого собаку по-людськи розмовляти». Подумав єврей і відказує: «Мені треба з дружиною порадитися». Прийшов додому сумний, так і так каже. А дружина йому: «Іди бери гроші й не роздумуй». Він їй: «А що буде за рік?» — «Дурний! За рік або пан, або собака здохне!»

Ярій, душе. Ярій, а не ридай. У білій стужі сонце України. А ти шукай — червону тінь калини, на чорних водах — тінь її шукай, де жменька нас. Малесенька шопта лише для молитов і сподівання. Усім нам смерть судилася зарання, бо калинова кров — така ж крута, вона така ж терпка, як в наших жилах. У сивій завірюсі голосінь ці грона болю, що падуть в глибінь, безсмертною бідою окошились.
Василь Стус