Григорій Квітка-Основ'яненко

Прокип Шкурат – обыватель из за Лопапи.

Одарка – жена его.

Уляна – дочь иx.

Алексий – помещичий крестьянин.

Павло Кандзюба – обыватель из-за Харькова.

Стецько – сын его.

Осип Скори к – отставной солдат.

Тымиш – обыватель из Заиковки.

Девки, подруги Уляны.

своїм кирпатим носом вона чує, як у небі млинці печуть

Слухать — що їсти, в горшку не бовтати, усiв не марати, слов не пропускать, другим не мiшать.

***

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядами?..

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас —

Де ж мені вас діти?..

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну,

Попідтинню, сиротами,

А я тут загину.

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу…

Минають дні, минають ночі,

Минає літо, шелестить

Пожовкле листя, гаснуть очі,

Заснули думи, серце спить,

І все заснуло, і не знаю,

Чи я живу, чи доживаю,

Чи так по світу волочусь,

Бо вже не плачу й не сміюсь…

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше — спати, спати

І спати на волі,

Чи винна ж голубка, що голуба любить?

Чи понятно вам теперечки, добродiю, вiдкiль сiя напасть постиже нашу палестину, яко не iмами нi краплi дощу, даже i до днесь?

дасть бог свiт, дасть i совiт, то й порадимось, що треба робити».