Еріх Марія Ремарк

Раптом я зрозумів, що тепер, коли дістався чужих країв, небезпека нікуди не зникла, навпаки, вона по-справжньому нависла наді мною. Небезпека не ззовні, а зсередини. Я дуже довго просто намагався вижити, і саме це було моїм порятунком.

— Росіяни не арійці,— втрутився раптом схожий на мишу чоловічок з гострим обличчям і маленьким ротом. Досі він мовчав.

Всі пооберталися до нього.

— Ти помиляєшся, — відповів лисий. — Арійці. У нас з ними була угода.

— Вони виродки. Більшовицькі виродки. Ніякі вони не арійці, це точно.

Хто б міг жити, не вміючи забувати? Але хто здатен забути все, чого не хочеш пам'ятати?

Самітність — одвічний рефрен життя. Вона не гірша й не краща, ніж чимало іншого. Про неї тільки надто багато говорять. Людина самітна завжди й ніколи не самітна

Каяття — найдаремніша на світі річ. Нічого не можна повернути. І нічого не можна виправити. Якби можна, то всі ми були б святі. Життя не ставило собі за мету зробити нас довершеними. Хто довершений, тому місце в музеї

аташа глянула на мене.
— Я ж нічого про тебе не знаю, — відповіла вона. — І не хочу нічого знати. Немає нічого нуднішого, ніж переповідати одне одному життєві історії й ділитися своїми проблемами. Ми б тоді весь час клювали носом.

будь-яка війна у суті своїй абсурдна, позбавлена сенсу і не несе з собою нічого, окрім трагізму скалічених доль цілого покоління.

Впоратися з дійсністю, подолати наслідки війни у власній психіці неймовірно важко, але необхідно — д ля того, щоб відродитися зовсім іншою людиною, здатною просто і невимушено тішитися найпростішими життєвими радощами.

Поки вони й далі писали та виголошували промови, ми бачили лазарети й тих, що там помирали; поки нас запевняли, що служити державі — найвищий обов’язок людини, ми вже переконалися: страх смерті дужчий за все. Але від цього ніхто з нас не став ані бунтівником, ані дезертиром, ані боягузом, — вони ж так легко кидалися тими словами; ми любили батьківщину так само, як і вони, і мужньо йшли в атаку; але тепер ми навчилися розуміти, навчилися раптом бачити.

Залізна молодь! Молодь! Кожному з нас не більше двадцяти. Та хіба ми молоді? Хіба ми — молодь? То було колись. Тепер ми старі люди.