— Я почув тебе, — прошепотів він, і його розфарбовані груди важко підіймалися й опускалися неймовірно близько до моїх. — Я шукав тебе. Але тебе не було.
Від нього тхнуло магією, а в очах мерехтіли залишки тієї прадавньої сили. Ані доброти, ані гострих жартів, ані м’яких докорів. Темліна, якого я знала, не було.
— Відпусти, — сказала я якомога спокійніше, однак із його пальців вилізли кігті й увіп’ялись у дерев’яну обшивку стіни позаду мене. Ним досі володіла магія. Тієї миті він був більше звіром, ніж фейрі.
— Я втрачаю через тебе розум, — прогарчав він, і звук вібрацією пройшовся моєю шиєю, проник у груди — вони аж заболіли. — Я шукав тебе всюди, а тебе там не було. І тоді, — його обличчя наближалося до мого, допоки наші подихи не злились, — тоді мені довелося обрати іншу.
Я не могла втекти. І навіть не була певна, чи хотіла того.
— Вона просила, щоб я поводився з нею жорстко, — прогарчав Темлін, виблискуючи зубами в місячному сяйві, і наблизив губи до мого вуха. — А з тобою я був би ніжний.
Я здригнулась і заплющила очі. Кожна клітинка мого тіла напружилась, а його слова розливались у мені та віддавалися відлунням.
— Під час Ритуалу я змусив би тебе кричати моє ім’я. І будь певною, ми робили б це до самого світанку, Фейро.
Моє ім’я він промовив так, наче пестив, а його гарячий подих лоскотав мені шию. У мене мимохіть вигнулася спина.
Темлін вирвав кігті зі стіни. У мене ослабли коліна. Я вхопилася за стіну, щоб не впасти і не вхопитися за нього, — щоб ударити чи обійняти, я не знала.
Я розплющила очі. Він досі посміхався хижо, по-звірячому.