Ольга Кобилянська

— А чому не йшла з панею до міста?

— Бо стара не пустила. Але від осені хоче на рік до попа в службу. Тепер лиш на дні наймається, та й мусить іще з мамою кукурудзи висапати.

— Ну, в попа також буде мати своїх гірких три дні, — сказав Івоніка. — Попадя, як п'яна, все б'є, що їй під руку прийде. Панни добрі, але як то вже буває: де нема ґаздині, нема й голови. До хати веде сто стежок.

— Панни чемні та й добрі! — боронила Марійка.

— Але зле платять.

— То чого туди йде?

— Бо, певно, хоче мамі з очей уступитися.

— То най іде до нашого господаря. Але їй, відай, усе ще кава пахне під носом, що її пила у панів; а у попа таки, мабуть, буде її пити. Дурна дівчина! Най богу дякує, що має кулешу, та й коби її лиш мала! Вона нічого не має, бідна така, хто її візьме? Фудулиться, кажуть деякі жінки, що всяку роботу знає, але вже знає не знає, коби грунт! А в неї — дасть біг!

При розлуці наказував:

— Тримайся вже одного місця, отут, аби я мав уже одну стежку до тебе. Як прийду коли, аби я не шукав тебе щораз деінде. Знаєш, у мене небагато часу!

А вона сказала поважно, що «добре».

Окремо сказав ще їй голос без її свідомості: «Чому ні? Він на те, аби хотів, а вона на те, аби хотіла того, що він хоче!»

Чомусь мало так бути, бог знає! Вже здавна. здавна. здавна вже. Сама природа зблизила їх до себе. Сильна, таємнича у своїх ділах, закинула сіть на обоїх, устроївши собі в них своїх пишних автоматів, що йшли насліпо за її незглибимими приказами, тулячися інстинктивно до себе, доповнюючи одне одного, мов земля з ростиною, в мріях про якесь щастя, не бачачи її руху і усміху надальше.

Більше як рік минуло з того часу. Ніщо не змінилося в наведених обставинах. У хаті Івоніки оставалося тихо і похмуро, а Марійка вешталася, яr звичайно, зжурена і невдоволена. Перечислювала дні й місяці, які мав перебувати ще при війську Михайло, передумувала, як то буде, як він уже поверне, як його в себе побачить і як він, як дасть бог, приведе їй в дім чемну і багату невістку. Вона постарілася передчасно й була би припочила із праці, і рада була б із внуками побавитися. Се була її найулюбленіша мрія. Бавитися з унучатами, пильнувати їх, годувати, пересиджувати з ними на вереті на призьбі вліті, на сонечку, вичісувати їх, як хлопців своїх чесала, а взимі на печі розказувати казки, аби тихо сиділи та не вирипували хати.

Але на те все треба було ще пождати. Більше, певно, як з півроку, може, таки ще добре з рік.