Володимир Лис

– Ой, не кажіть, кумо... Діти-то діти, али я ж бачу, як ваш Яшко на неї дивиться. Як мої покійні бабуня казали – сто соловейків в оці сидять і виспівують.

щоб тобі віддавало в обидва боки на штирі роки, а на п’ятий болячка на язиці жабою виросла.

Радість творчості. Радість порозуміння, у першу чергу із самим собою. Радість здолання сумнівів і прийняття рішень. Радість споглядання. Надії і перетворення. Радість доброї розмови. Подолання спокуси. І радість наповнення енергією. А ще – помочі скривдженим. А також спокою. І боротьби. І звісно – радість свободи… Пізнання та пізнавання. Повторюваності і неповторності. Нескінченний перелік,

коли це тлінне одягнеться в нетління, а це смертне одягнеться в безсмертя, тоді збудеться написане слово: “Смерть поглинута перемогою. Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало?”»

не одна зі слабкої половини за ними вмирала.

а вона й не призналася тому слідователю, що вже тобою груба11, ну й той бандюга прямо в кабінеті, казала, неї товк, а ти ж там уже сидів… Ха-ха…

десь же є світ, в якому він буде людиною, а не поштурхачем.

Село день за днем усе щільніше огортала осінь. Огортала як туманами по ранках і, коли не було туманів, густими холодними дощами вдень, так і невидимим покривалом щему, властивого тільки осені. Осінь роздягала село і наче питала: «Чи тобі не холодно?» Скидала не лише листя з дерев, а й з душі те, що було набуте роками. Питала: «То як тобі, ще годна стояти? Ще житимеш? Якщо так, то добре. Бо я, як і ти, постаріла на цілий рік».

Ліза поглянула в очі худорлявому, худющому хлопцеві, зовсім не схожому на вчителя. «Ну, зовсім не схожому», — промайнуло в її голові. Вона чітко, гранично чітко, аж ніби щось продзвеніло в цьому зимово-осінньому повітрі, відчула: дорожчого нікого за цього хлопчика — вчителя і не вчителя — в її житті не було і не буде. Як вона могла навіть у думках зраджувати його?.. Вона ж його кохає й кохатиме. Кохає й кохатиме.