Не озирайся і мовчи

Марк зробив спробу змінити тему.

— То ти тепер… е… жінка?

Соня пирхнула.

— А до цього я, по-твоєму, ким була? Кобилою? — Вона викинула розкришену кору, обтрусила руки. — Хоча, якби я могла вибирати, ким бути в житті, я б обрала чоловіком. Жінкою нехай би був хтось інший

Бажання вірити не є доказом.

Тож хлопець не боявся тіней, що піднялись із закутків кімнати, коли останні кволі промені призахідного сонця сповзли за горизонт.

ти ж знаєш, як працює наука?)

(пропонує гіпотези, які перевіряють експериментом

чи допомогти. Щойно народившись, слова кудись провалювалися, тонули в мозку, неначе каміння. Та й узагалі говорити було важко — в буквальному сенсі, — так наче хтось заморозив м’язи навкола рота.
Марк насупився та мотнув головою.

Я розказала правду. Розповіла йому про жінку, що живе в нашому будинку, як познайомилася з нею, що запрошувала її на чай. Він ударив мене (ну, спочатку ляснув просто по щоці, несильно) і запитав, навіщо я брешу. Я заплакала. Він повторив: звідки браслет? Я крізь сльози розказала все заново: про жінку, про те, що вона була в нас удома. Він знову вдарив. Він не кричав. Коли тверезий, він майже ніколи не кричить, але й видертися тоді від нього важко. Цього разу він запитав, у кого я його вкрала. Я поклялася, що не крала. Він схопив мене за плечі, струснув і пригрозив, що зробить дуже боляче, якщо я не зізнаюся, де взяла браслет. Я

Віктор міркував про те, що діти гинуть у війнах чи помирають від вроджених хвороб, так і не збагнувши, навіщо народилися; що вбивці й диктатори купаються в розкошах (і будьте певні, ночами вони не чують голосів закатованих жертв); що найгірші негідники уникають кари, а нечесні судді карають невинних; що безпринципні посередності пробиваються до найяскравішого світла, а сором’язливі генії гниють у тіні

уявляти себе дорослим — це одне, а ухвалювати дорослі рішення — зовсім інше

Відсутність виявів любові ще не вказує на те, що любові немає.

Ну, типу, є кімната, в ній п’ятеро мавп, під стелею причеплено гілку бананів, а під бананами стоїть розсувна драбина. Одна з мавп хоче дістати банани, але щойно стає на драбину, відкривається кран, і всіх п’ятьох обливають крижаною водою. Через якийсь час інша мавпа лізе по банани, і всіх знову накриває вода. За нею ще одна, і ще одна, і так триває, доки мавпи, втомившись від холодного душу, не починають гуртом стягувати тих, хто лізе на драбину. Потім одну мавпу вилучають із клітки та замість неї запускають нову. Вона помічає банани й намагається їх дістати, але решта налітають на неї й відштовхують. Мавпа лізе знову, її знову атакують. Зрештою вона розуміє, що дістати банани не вдасться, і заспокоюється. Потім із клітки забирають іще одну мавпу з першої п’ятірки, а на її місце запускають нову. Вона робить спробу видертися до бананів, але мавпи гуртом кидаються до неї, причому серед них і та, яку замінили першою. Поступово замінюючи мавп, отримують ситуацію, коли в клітці залишаються мавпи, жодну з яких не поливало холодною водою, але які не дозволяють нікому лізти по банани. Розумієш, про що я? Ми — як ті мавпи, яким звеліли не лізти на драбину, але вони не знають і не хочуть знати чому.