Маленький принц

— А де ж люди? — знову заговорив нарешті Маленький принц. — Адже у пустелі самотньо…

— З-поміж людей теж самотньо, — підмітила змія.

– Є таке тверде правило, — сказав мені пізніше Маленький принц. — Встав вранці, вмився, привів себе до ладу — і одразу ж наведи лад і на своїй планеті.

— Найголовнішого очима не побачиш, — повторив Маленький принц, щоб краще запам'ятати.

Від кожного треба вимагати те, що він у змозі виконати. Влада передусім має бути розумною. Якщо ти звелиш своєму народові кинутись у море, він влаштує революцію. Я маю право вимагати послуху, бо мої веління розумні.

Якщо ти любиш квітку — єдину, якої більше немає на жодній з багатьох мільйонів зірок, цього досить: дивишся на небо і відчуваєш себе щасливим. І кажеш собі: «десь там живе і моя квітка…»

Однак мені не стало спокійніше. Я згадав про лиса… Коли даєш себе приручити, буває, доводиться й плакати.

— Але ж очі не бачать. Шукати треба серцем.

Дорослі ніколи нічого не можуть збагнути самотужки, а діти втомлюються без перестанку їм все розтлумачувати.

— Мені хотілося б подивитися на сонце…, зробіть милість, звеліть сонцю закотитися…
— Якщо я накажу якомусь генералові пурхати метеликом із квітки на квітку, або написати трагедію, або прикинутися морською чайкою, і генерал не виконає наказу, хто буде в цьому винен — він чи я?
— Ви, ваша величносте, — ані хвилини не вагаючись, відповів Маленький принц.
— Абсолютно вірно, — підтвердив король. — Від кожного треба вимагати те, що він у змозі виконати. Влада передусім має бути розумною. Якщо ти звелиш своєму народові кинутись у море, він влаштує революцію. Я маю право вимагати послуху, бо мої веління розумні.

ще він зізнався:
— Тоді я ще нічого не розумів! Треба було судити не за словами, а за справами. Вона дарувала мені свій аромат, осявала моє життя. Мені не слід було тікати. За цими жалюгідними хитрощами я мав вгадати ніжність. Квіти так непослідовні! Але ж я ще був дуже молодий, я ще не вмів любити.