Вікнами до сходу ставте, люди, хату,
Щоб ранкове сонце першими стрічати…
— почала вона читати зовсім тихо.
Щоб пізно лягати та рано вставати,
Щоб добро, як сонце, іншим дарувати.
Усі, завмерши на місці, слухали, як її голос розлітається тихою музикою, пестить слух. Голос Даші набрав сили й, окрилений натхненням, розтікався ніжністю. Вона глянула на обличчя старенької і побачила, що по ньому тиха тінь сповзла від чола вниз і воно почало набувати вічної покірності та спокою. Даша зробила невелику паузу і дочитала до кінця:
Кажуть старі люди мудре щире слово:
«Коли сонце в хату — проживеш чудово!»[3]