Гіпотеза Кохання

Адаме, – перервала вона його з мокрою посмішкою. — Це не важливо, тому що друге, ось те, що дійсно важливо.

Тепер вони були так близько. Вона відчувала його запах і його тепло, а його руки обіймали її обличчя, великими пальцями проводили взад-вперед, щоб витерти її щоки.

— Кохана, – прошепотів він, — що це друге?

Вона все ще плакала, але ніколи не була щасливішою. Тож вона сказала це, мабуть, з найгіршим акцентом, який він коли-небудь чув.

— Ik hou van jou, Адаме.

— Я сказала, що піду. Але зараз мені не хочеться ні з ким розмовляти, – вона ще раз витерла щоки, але якимось дивом потік припинився. Адаму Карлсену, відповідальному за 90 відсотків сліз факультету, насправді вдалося змусити когось перестати плакати. Хто б міг подумати? — Хоча я відчуваю, що безкоштовний алкоголь дійсно може допомогти

Холден проігнорував її запитання й невимушено притулився до стіни.
— Наскільки все погано?
— Погано?
— Адама немає. Дідько, навіть я сумую за цим малим гімном.
Він засміявся.
— Як ти тримаєшся?
— О, — вона витягла долоні з кишень, схрестила руки перед грудьми, а потім передумала і зкуто опустила їх на боки. Так. Ідеально. Цілком природно. — Прекрасно. Добре. Зайнята.
Холден виглядав так, наче йому справді полегшало.
— Чудово. Ви розмовляли по телефону?
Ні. Звичайно, ні. Розмовляти по телефону — це найважча і найнапруженіша річ у світі, і я не можу цього зробити навіть з доброю жінкою, яка планує мої чистки зубів, не кажучи вже про Адама Карлсена.
— А, здебільшого переписуємось.
— Так, я знаю. Незважаючи на те, який замкнутий і похмурий Адам з тобою, будь ласка, знай, що він докладає зусиль, і він у мільйон разів гірше поводиться з усіма іншими. Зі мною в тому числі.
Він зітхнув і похитав головою, але в цьому жесті була помітна теплота. Легка прив’язаність, яку Олів не могла не помітити. «Мій найстаріший друг», — говорив він про Адама, і очевидно, що не збрехав.
— Йому справді стало набагато краще, відколи ви почали зустрічатися.
Олів мало не пересмикнуло. Не знаючи, що сказати, вона спинилася на простому, болісному, незручному:
— Справді?
Холден кивнув.
— Так. Я дуже радий, що він нарешті набрався сміливості запросити тебе на побачення. Він багато років розповідав про цю «дивовижну дівчину», але його хвилювало, що вона на тому ж факультеті, і ти знаєш, який він… — він знизав плечима й махнув рукою. — Я радий, що йому нарешті вдалося витягнути голову з дупи.
Мозок Олів закляк. Нейрони стали млявими й холодними, і їй знадобилося кілька секунд, щоб обробити те, що Адам хотів запросити її на зустріч роками. Вона не могла зрозуміти це головою, тому що. . це було неможливо. Це не мало сенсу. Адам навіть не пам’ятав, що Олів існувала до того, як кілька тижнів тому вона дала йому привід для скарги у коридорі. Чим більше вона думала про це, тим більше переконувалася, що якби він пам’ятав їхню зустріч у вбиральні, він би сказав про це. Зрештою, Адам був відомий своєю прямолінійністю.

Адама немає. Дідько, навіть я сумую за цим малим гімном.

У неділю її телефон задзвонив, коли вона бігала в спортзалі. Ім’я Адама з’явилося на верхній частині екрана, і вона відразу ж кинулася прочитати його. За винятком того, що читати було не так багато: просто зображення величезного напою в пластиковому стаканчику, увінчане чимось схожим на булочку. Внизу зображення з гордістю заявляло «Гарбузовий пиріг Фраппучіно», а під ним текст Адама:
Адам: Думаєш, я можу провезти це в літаку?
Їй навіть не треба було казати, що вона посміхається, як ідіотка, дивлячись у телефон.
Олів: Ну, Управління транспортної безпеки печально відоме своєю некомпетентністю.
Олів: Хоча, може, воно не настільки некомпетентне?
Адам: Не пощастило.
Адам: Була б ти тут.
Усмішка надовго прилипла до обличчя Олів. А потім, коли вона згадала, у що вплуталась, то її усмішка згасла в тяжкому зітханні.

— Ну, — сказав Холден, підводячись. — Це було неймовірно. Я піду за кавою, але ми повинні скоро потусуватись, ми втрьох. Я вже не пам'ятаю, коли востаннє мав насолоду бентежити Адама перед подружкою. Але поки що він весь твій. — Після слова “твій” він посміхнувся так, що Олів почервоніла.
Адам закотив очі, коли Холден відійшов до стійки з кавою. Захоплена Олів кілька хвилин стежила за ним поглядом.

Олів: Може, мені підійти і поцілувати?
Адам: Ти не казала, що буде так боляче.
Олів: Як мені одного разу дехто сказав: це не моя робота — працювати над твоїми навичками регулювання емоцій.
Відповіддю Адама був один єдиний смайлик (жовта рука з піднятим середнім пальцем), а щоки Олів розтягувалися від того, наскільки сильно вона посміхалася. Вона збиралася відповісти смайликом з поцілунком

Адам: У мене болить рука.
Спочатку вона думала, що він каже їй причину, чому вони не можуть зустрітися. Потім вона згадала, як прокинулась і потерла власну руку, що боліла.
Олів: Через щеплення від грипу?
Адам: Це справді боляче.
Вона захихикала. Олів справді не думала, що вона така, але ось вона, прикриваючи рот рукою… так, хихикає як дурепа посеред лабораторії. Її мишка дивилася на неї згори, у крихітних червоних очах відбивалася суміш осуду та здивування. Олів поспішно відвернулася й знову поглянула на телефон.
Олів: О, Адаме. Мені дуже шкода.
Олів: Може, мені підійти і поцілувати?
Адам: Ти не казала, що буде так боляче.
Олів: Як мені одного разу дехто сказав: це не моя робота — працювати над твоїми навичками регулювання емоцій.

За винятком того, що він ішов. Він міг би зупинитися і стояти на своєму, і він перетворився б на нерухомий предмет; Олів не мала б можливості його нікуди потягнути. І все ж таки…
Вона дозволила своїй руці опуститися до його зап’ястя і подивилася на нього.
— Ти йдеш.
— Будь ласка, — він виглядав хворим. — Не змушуй мене.
Він був такий чарівний.
— Це для твого ж блага. І для блага людей похилого віку, які можуть опинитися в будь-якій близькості від тебе. Тобто навіть старші за тебе.
Він зітхнув, переможений.
— Олів.
— Давай. Можливо, нам пощастить, і завкафедри нас помітить. А потім я куплю тобі сендвіч з морозивом.
— Чи буду я платити за цей сендвіч з морозивом? — Тепер він звучав подоланим.
— Ймовірно. Насправді, забудь про це, ти, мабуть, все одно не любиш морозиво, тому що ти не любиш нічого хорошого в житті, — вона продовжувала йти, задумливо жуючи нижню губу. — Можливо, в кафетерії є трохи сирої броколі?
— Я не заслуговую на цього словесного терору на додаток до щеплення від грипу.
Вона сяяла.
— Ти такий відважний. Незважаючи на те, що велика погана голка скоро дістанеться до тебе.
— Ти розумниця, — і все ж він не чинив опір, коли вона продовжувала тягнути його за собою.

… О, Адаме.
— Що?
— Ти боїшся уколів?
Він не рухався. Повністю нерухомий. Він більше не дихав.
— Я не боюся уколів.
— Нічого страшного, — сказала вона, роблячи свій тон якомога більш заспокійливим.
— Я знаю, оскільки я не…
— Це безпечний простір для тебе і твого страху перед уколами.
— Немає ніякого страху перед…
— Я розумію, уколи дійсно страшні.
— Це не…
— Ти можеш боятися.