— Прийшла до неї, а вона на постелі лежить. Гукаю: «Надіє!» Не чує. Кличу. Нарешті розплющила очі і так засміялася, так, знаєш, страшно засміялася. А де, питаю, мале? А вона нічого не розуміє. Яке, каже, мале? А Христуся ж де? Засміялася знов: «Нема Христусі. Нема вже її…» Корній зробив великі очі.
— Нема? Що ти кажеш? Як же так? Як же так можна? — кричав Корній. — То ж так не можна!..
— З'їла вчора того пляцка. Там дерево було. Дитина ж. Взяло, каже, і скрутило. Але… — Марія нахилилася до Корнія і шептала: — Вона задушила його… Задушила… Дитя мучилося, і задушила. Дика така. Підеш до неї. Вона не хоче вже їсти, лається і сміється…