Бійцівський клуб

Пістолет, анархія, вибух — усе це насправді через Марлу Зінґер.

У нас тут щось на кшталт отого трикутника. Мені потрібен Тайлер, Тайлерові потрібна Марла. Марлі потрібен я.
Мені Марла не потрібна, а Тайлерові не потрібен я, більше не потрібен. Тут не йдеться про любов, що піклується. Тут ідеться про власника, що володіє.

Все, чим ти коли-небудь пишався, піде за вітром.
Я почуваюся самотнім усередині його обіймів.
Я немовби засинаю. Я не спав уже майже тиждень.
Ось так я познайомився з Марлою Зінґер.

Здавна кажуть, що люди вбивають тих, кого люблять. Що ж, ця примовка працює й навпаки.

Дивно: місце, де ми зараз стоїмо, буде точкою в повітрі.

— Це наш світ, тепер це наш світ, — каже Тайлер. — Усі ті стародавні люди мертві.

Не розплющуючи очей, ми уявляємо, що наш біль — це куля білого цілющого світла, яка лине довкола наших ніг, підіймається до попереку, грудей. Наші чакри відкриваються. Серцева чакра. Головна чакра. Хлоїні слова ведуть нас у печери, де ми зустрічаємо нашу тварину сили. Моя тварина — пінгвін.

На цій висоті так спокійно. Тобі здається, немов ти одна з тих мавпочок-космонавтів. Чого тебе навчили, те й робиш, ото й усього.
Смикни за важіль.
Натисни кнопку.
Ти не усвідомлюєш анічогісінько з того, що робиш. А потім ти просто помираєш.

Я знаю це, тому що Тайлер знає.

— Це несправжня смерть, — мовить Тайлер. — Ми станемо легендою. Будемо вічно молодими.