На тому боці

Заметіль — світу Божого не видно. Ще година — і зовсім споночіє. А я боюся. Боюся оцієї хати — одинокої, наче загубленої на околиці села.

Мені важко усвідомити глибину дідових страждань, хоча й наша сім’я несла на собі важкий хрест, що залишився у спадок від такого кохання. Згасає в моїй душі співчуття, і я не жалію Ониська

Мовчимо. Я подумки з Мар’єю розмовляю. І про Настю забув, що вона поруч

в Палажечки губи, мов у верблюда, ще й ніс мало не до бороди діставав. Так вона й провікувала, ніякому чорту не треба.

Воно ж ненависне вродилось, за всіма приглядало, все винюхувало — і батькові. І Мар’ю мою зненавиділа. А ми вже тоді давно в парі ходили

Не будеш спати — Вовкулака прийде…»

ють із божниці. На стінах ані рушників, ані портретів, саме лише давнє, потемніле дзеркало. У кутку — скриня, побита шашелем, полик біля печі та саморобний стіл.

Виростеш, донько, пожалій коли дядька Ониська

— Кому воно було треба? Скільки людей тоді гинуло. І влади ніякої… Царя вбили. Потім — то білі, то красні, то Петлюра, то ще хтось.

унка добре замерзла, і синок… Як був замотаний, наче лялечка… Умерз